Моє знайомство з Харківщиною розпочалося саме з Гіївки – невеликого села, що знаходиться в 20 км від обласного центру.
Палац у Гіївці з ґотичними вікнами одразу привернув мою увагу, коли в бібліотеці я жадібно намагалася проковтнути якнайбільше інформації з книжки Лукомського про маєтки Харківської губернії. Не один раз довелося повзати над мапами, щоб знайти хоча б частину перерахованих у книжці сіл – з чудовими старовинними маєтками. Щоправда, пізніше дізналася – більше половини з них уже не існує. І це дуже прикро.
Отже, з карти виходило, що було дві Гіївки: одна – поблизу Харкова, інша – сусідка Люботина.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Щоб зрозуміти, куди саме їхати, „пірнула” в Інтернет. Виявилося, що потрібне село знаходиться біля Люботина. Через цей населений пункт у дуже зручний час проходить потяг Київ-Харків.
...За кілька хвилин шоста – березневий день тільки-но розгортає свої широкі крила. З-за дерев сором’язливо визирає червоне сонце. Вранішній морозенко нема-нема й скубне мені обличчя. Я стою на залізничній станції Люботин – це остання зупинка перед Харковом. Звідси зовсім недалеко до Гіївки. Саме заради палацу з ґотичними вікнами я хочу дістатися туди...
Люботинський таксист довіз мене прямісінько під маєток. (Якщо сутужно з грошима, чекайте на автобус) Вилла Grand Сходница
Дорогою він намагався зрозуміти, щo саме мені потрібно, а потім ніяк не міг повірити, що маєтку вже під дві сотні літ. Зробивши коло пошани навколо будинку, він висадив мене при початку липової алеї. Нарешті я могла відчути сповна свої враження: навколо пустка, сліди недавнього перебування людей, побиті шибки наче глазниці черепів. Тут нікого немає. Принаймні, якщо хтось і є, то, мабуть, десь сплять. Я не ризикнула випробовувати долю – і не намагалася зайти всередину. Неподалік теж було не зовсім безпечно: в здичавілому парку ганяли собачі зграї, що вже переживали перші прояви весни. Напроти головного входу в маєток сиротів дитячий майданчик: він нагадував про перебування тут дітей, які мають повернутися влітку.
погляд в минуле Вилла Grand Сходница
Першим відомим власником Гіївки був прапорщик М. Щербинін. У 1802 р. маєток переходить до майора Іони Познанського. Але головним персонажем в історії села Гіївки, є, безумовно, Василь Григорович Маслович – літературознавець, журналіст, байкар, видавець і письменник. Гіївку він отримав у власність за заповітом від І. Познанського – наставника і вчителя, людини, що замінила йому батька.
Іона Познанський був військовим товаришем Григорія Масловича. Саме до Познанського прибігла шукати притулку заплутана в любовних інтригах Василева мати: коли чоловіка відрядили на службу в Сибір, її обманом примусили вийти заміж за іншого. Сходница Та з'ясувавши обставини, Терезія Маслович разом із маленьким сином втекла від другого чоловіка і отримала захист у Познанського. За кошти останнього хлопчина навчався в приватному пансіонаті, жив в його харківському будинку. У 18 років Василь самотужки видав свій перший твір; у 23-и – через три роки по закінченні харківського словесного училища – захистив ступінь доктора мистецтв. Як нагороду за це Іона Познанський подарував йому будинок у Харкові, що згодом став справжнім літературним салоном. Кілька років Маслович працював у Петербурзі, потім повернувся до дому і почав завзято писати й видавати свої твори. У 1821 р. після смерті І. Познанського Гіївка за заповітом переходить до Масловича. Попереду ще судові справи з родичами наставника, які не хотіли миритися з рішенням свого бездітного брата віддати будинок і село вихованцеві. В Гіївці було шість винокурних заводів та п’ять млинів, які давали невеликий прибуток. Проте, якщо Гіївка на момент смерті Познанського перебувала у стані будівництва – багатий майор тільки розпочав будувати кам’яний палац замість дерев’яного господарського будинку та зводити новий храм, – то будинок у Харкові був справжньою скринькою скарбів Познанського. санаторий Шахтер Тут він зберігав безцінні картини, вироби з бронзи, порцеляни, срібла, дорогі меблі, діаманти, рукописи, книги. В стайнях баскувало зо два десятки чистопородних коней, а в каретних сараях зберігалися екіпажі, зроблені найкращими європейськими майстрами. Статки Познанського оцінювалися в один мільйон царських карбованців. Хоча бути спадкоємцем такого багатства ще не означає жити безпроблемним життям. Родичі Познанського не давали спокою, постійно зверталися в суди. Все це руйнувало здоров’я, витягувало сили й гроші. Для завершення будівництва палацу і храму Маслович вимушений був узяти в борг 12 тис. крб. Вилла Юран Сходница
Після смерті Василя Григоровича справу продовжив його син Микола: він завершив будівництво палацу, розробив парковий ансамбль. Його дружиною була Віра Ольховська – донька надвірного радника Петра Ольховського, власника маєтку в Шарівці.
У 1881 р. родина Масловичів була вимушена продати гіївський маєток. Новим власником став князь Дмитро Святополк-Мирський. Але вже через три роки Микола Маслович (чи не через ностальгію, бува?) викупив Гіївку. Проте невдовзі змушений був знову її продати.
помираючий-1
Свою розповідь почну з іншого. Що таке байка? Байка – це твір сатиричного характеру із закінченим сюжетом, який ілюстративно підводить до логічного висновку – моралі. Санатории Трускавца
Я не знаю, яку б написав байку колишній власник маєтку, байкар Василь Маслович, коли б побачив зараз свою господу – щербату, згорблену, в брудних лахах музу-жебрачку. І чи написав би взагалі хоча б щось. Це страшно, повірте на слово. Страшно і від думки про те, що в приміщеннях, які давно вже потребують капітального ремонту, влітку живуть вихованці дитячого будинку. Дітям не можна жити в такій будівлі!
Важко впізнати в сірій непривітній споруді один з найкращих і найбагатших маєтків Харківщини. Побудований на місці старого дерев’яного будинку, палац поєднував у собі риси ґотики і класицизму. На той час було модно з’єднувати різні стилі, утворюючи архітектурно-неповторні суміші. Палац разом із ставом та церквою розташовані на одній вісі, що підкреслювалося ще й липовими алеями, партером перед фасадом, мостом через ставок. Два Г-подібних корпуси єднала між собою одноповерхова галерея. Спочатку в ній знаходився зимовий сад й оранжерея, потім, у 70-ті роки позаминулого століття, приміщення переробили під портретну галереєю. Двадцяте століття принесло найбільші зміни у зовнішній і внутрішній вигляд палацу: були прибудовані господарчі будівлі, заведено центральне опалення. Найбільшої шкоди палацу завдали військові дії під час Великої Вітчизняної, хоча після війни будівлю відновили. На перший погляд здається, що більше капітального ремонту не було.
помираючий-2
фотографія з книги "Памятки Містобудівництва та архітектури УРСР" санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец)
Ну що ж, продовжуємо наш сумний сценарій. У другій серії головним героєм виступає службовий корпус. Його будували одночасно з палацом, але в інших архітектурних формах – у формах класицизму.
За радянських часів будівля служила сільським клубом: тут розважалася молодь, призначала поблизу побачення, можливо, висловлювала свої почуття. Але все це було кілька десятків років тому. А нинішнє село висловило своє ставлення до пам’ятки архітектури, до пам’ятки, яка охороняється законом і державою, – та нехай хоч у тартар провалиться! Кого звинувачувати? Чиї руки, що розкрадали цеглу, рубати? Шокуюча різниця між світлиною з "Пам'яток містобудівництва та архітектури УРСР", зробленою в 80-ті роки ХХ ст., і тим, що я побачила зараз, власними очима. Наплювали люди на свою культуру, історію, пам'ять!
У мальовничих руїнах ще можна розпізнати паркову ротонду, збудовану в 1820-их роках. Санатории Трускавца, Через півстоліття до неї прибудували два крила. Все пішло в небуття – і дерев’яний напівсферичний купол, і двосвітна зала, і підземелля, і прикраси фасадів. Обставини помилували лише колони ззовні та пілястри тосканського ордеру всередині.
Що робити? В чиї дзвони бити!? До кого звертатися, щоб врятувати й відновити пам’ятку, до якої нікому немає діла, крім місцевої молоді, що виконує тут темні танці своїх потреб, та „шаровиків”-крадіїв, які й понині зазіхають на безхозну цеглу.
Чи матиме наш фільм жахів-реалій української глибинки голлівудський щасливий кінець? Принаймні, сподіваюся, надія є. Над рікою Мурафою височіє на пагорбі надія на духовне відродження Гіївки – церква Святого Миколая.
Нинішній храм збудований на місці невдалої (з технічної точки зору) церкви, фундатором якої був Іона Познанський. Василь Маслович вирішив будувати нову церкву, за всіма правилами будівництва, і, як кажуть, "на віки". Але для цього треба було розібрати недобудовану невдалу церкву і мати неабиякі гроші. Будівництво розпочалося в 1838 р., а завершилося вже після смерті Василя Григоровича.санаторий Шахтер Незважаючи на фінансові неуспіхи, які супроводжували будівництво, Масловичі все ж побудували церкву, що піднімається на пагорбі як символ духовного начала людини. А ще – як надія на зцілення гіївців від цинізму та байдужості. Біля церкви – залишки гробків колишніх власників села – князів Святополк-Мирських і священників, що служили тут. Вони немов нагадують нам, що людський вік – недовгий, час плине безупинно, і „по ділах наших” судитимуть нас. Усіх і кожного. І за кожний учинок окремо.
